100 років без Леніна, "Аврори", Колчака і Каплан, або Легенда про комунізм

Ось вона, жартівливість Бога й історії (чи бога – в історії). Так звана Велика Жовтнева Соціалістична Революція, в теперішніх підручниках із історії – Жовтневий переворот,  здійснена в рамках найбільшої у світі держави робітників та селян СРСР,  не дожила до свого 100-річного ювілею, який за новим стилем припадає на сьогодні.

Саме сьогодні, 25 жовтня за старим стилем, згідно з ідеологічними міфом радянського минулого, залп крейсера "Аврори" подав сигнал до найбільшого в історії, найславетнішого і найсправедливішого повстання. Метою якого було запровадити торжество комуни зі святістю праці й безкоштовних благ усередині неї.

Завбачливо взяті були пошта і телеграф (і відтоді впродовж 70 соціалістичних літ на 1/6 планети школярі зубрили про зраду Зінов`єва-Камєнєва, і про первинність, ні не матерії, а взяття пошти і телеграфу під час революцій). Матроси, згідно з кадрами художньої (сьогодні вона вже "зійде" за документальну) хронічки, дерлися на ворота Зимового палацу. Царя, Бога, минулу владу, гнобителів і капіталістів охороняли за тією останньою зруйнованою перепоною  до абсолютної свободи й абсолютної колективно мрії навіть не юні сухотні юнкери, а злостиві дівиці з жіночого батальйону, точніше їхні повні люті імперіалістичні очі, які намагалися спинити свободолюбивих, землелюбних і мироносних матросів, оперезаних кулеметними стрічками від кулемета системи Гайрема Стівенса Максима.

Одразу скажу: мого прадіда там, у Петрограді, не було, бо він служив на Чорному морі і був підопічним контр-адмірала Колчака. І все одно чорно-біла телекартинка, яку за дитинство я переглядав кожного (!!!) 7 листопада виглядала романтично і заманливо. Хотілося бути там, а не тут, праглося революцій, а не виконання уроків.

До речі, коли я кажу "революція без Леніна" – це не є перебільшенням. Леніна на теренах теперішнього Києва або й усієї України ніколи за всю революцію-громадянську війну ніхто не бачив (хоча для Києва, те що сталося 7.11.1917 у Пітері, як показав час, означало катастрофу з ідеєю оборювання державності). Навіть у день Революції. За сім років, що Володимир Ульянов прожив у Радянській Росії до своєї смерти після невдалого атентату від Фанні Каплан, Ілліч здійснив не так уже й багато революційно-апостольських подорожей: переважно між Петербургом та Москвою. Хоча завдяки письменницько-номенклатурному міфу Ленінська присутність  відчувалася (якщо не відчувається) ще дуже довго, по тому, як із мапи світу, як Атлантида, назавжди пощезла колишня Перша у світі Радянська Країна. (Я свідомо тут не розглядаю німецьких коренів російської революції: тому що це нині не важливо – важливо, що вона перемогла, утворивши в контексті існуючої людської цивілізації достатньо оригінальний і пагубний прецедент для наслідування іншими, і проблемна Північна Корея – це безумовний привіт нам від сторічного Великого Жовтня).

Власне, хоча Ленін не брав безпосередньої участі у революції, а тільки "керував" переворотом з-за кордону, на екс-теренах Російської імперії постала достатньо потужна, безумовно жорстока (особливо до себе і до своїх громадян) і досить живуча більшовицька держава. Ленінський міф (голомозий усміхнений дідусь у модному британському кашкеті з трояндочкою в петлиці чи, навпаки, кучерявий, як янгол, замріяний і навіть хворобливий на вигляд хлопчик-Ульянов) та воєнно-переможні міфи індустріального поступу (за які країна, особлива Україна, заплатила десятками мільйонів ні в чому не повинних мирних і військових жертв) забезпечували життєвість легенди про комунізм.

Утім, на початку 1980-х мешканці 220-мільйонної ядерної держави час від часу уже запитували себе: чому на з’їздах, лінійках, у газетах і на партзборах мусується винятково ідея про "соціалізм" (який раптом суттєво після поступу індустріально-колективізаційних 1930-х суттєво пригальмував, щоправда маючи на це чимало досить "поважних" причин).

Узагалі-то слово "комунізм" – у значенні ладу, який має принести на зміну соціалізму одна з наступних п’ятирічок, вважався за "табу". Ідеї, втілити які прагнула ще революція 7 листопада (ні, не про ковбасу у 2.20, а про безкоштовний балик, червону ікру, цигарки "Мальборо", пральні машини і телевізори в будні та рейси для польотів простих радянських громадян на Марс на свята), кудись, неначе за манією фокусника, зникли з народного ужитку. Не те, щоби комунізм станом переддень смерті вождя Брєжнєва вважався за нездійсненний лад на планеті Земля, однак в його побудові поставала маса перешкод. Це і, м’яко кажучи, недоброзичливе капіталістичне оточення країни Рад, і неповноцінність і ледь не зрадливість комідеалам країн Варшавського договору (особливо скреготіли зубами на "югів" з Балкан, які примудрялися практично поєднувати економіку Генрі Форда капіталізм з  філософією Броза Тіто, та на поляків). А ще – "пофігізм" та "халатність" простого радянського громадянина, який, як і парт верхівка, упав у гріх апатії, кумівства та, словом, "застою", замість того щоб безкоштовно, як його дідусь у 1930-ті чи 1950-ті, махати заступом заради ідеї. Плюс-мінус невдале, а головне нікому, як виявилося, непотрібне виконання інтернаціональних обов’язків  (особливо в Афгані), і – маєш…. 

Одним словом, в 1980-ті комунізм знову переносився на невизначений термін. Коли вчитель історії, до якого я причепився з питанням про дату його настання, втомився від допитливого білявого хлопчика, то  патетично передрік : "Можливо, буде тобі комунізм… десь під 2017-й". Дата втілення -100-річного ювілею видавалася більш ніж авторитетною. Та все одно в країні продовжували писати книжки і знімати фільми про Алісу та її інопланетні подорожі, а слово "комунізм" використовувалося передовсім у працях Маркса та Енгельса, але ніяк не їхніх учнів.

Сьогодні, в ювілей, багато хто навіть не згадає, про яку ж саме революцію йдеться (адже ювілей лютневої революції, внаслідку чого Російська Імперія розпалася, вже минув). А навіть якщо пригадає, то хіба що як вихідний день, в який колись не треба було працювати, іноді роздавали дармову революційну їжу і в день повальних кумачевих транспарантів в принципі в якості дрескоду вистачало будь-якої червоної ганчірки – приміром, твого піонерського кравата. З-поміж справді кардинальних комуністичних мрій вдалося зусиллями піару Олександри Коллонтай (та й то на короткий період) частково втілити ідею вільного комуністичного шлюбу та сексу (через падіння продуктивності праці пролетаріату внаслідку запровадження "комуністичної родини" від ідеї відмовилися). Зазнала краху й ідея Лева Троцького-Бронштейна про експорт світової революції  і світовий комунізм: частково її подобу у вигляді соціалістичного пояса держав довкола Совка після Другої світової запровадив Сталін та його послідовники – але це вже була жахлива подоба справді грандіозної мрії, згідно з якою, спостерігаючи за розквітом комунізму на 1/6, в СРСР поступово переформатовувалася вся Земля.

Ми зустрічаємо цей чужий ювілей Революції-1917, який став нашим, провівши декомунізацію і прибравши бовванів: не тільки Леніна, а всього більшовизму. Однак, на жаль, на теренах України за ті 70 літ мешкали і творили історію, людські і технічні можливості, військові перемоги і непосильний труд, дійсно вірячи, що розбудовують щастя заради майбутнього – власних чи чужих нащадків українці, вірні ідеям та ідеалам. Нехай навіть оманливим. Хоча нам часом важко збагнути всю її криваву справедливість і примиритися з нею, та на жаль, історія – справедлива пані.

Та все одно, навіть якщо проект, як от Жовтневий переворот 1917, – і невдалий, і негуманний– від нього завжди щось залишається. Приміром, ювілей як факт.